26 червня 2024 року Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) ухвалив рішення в справі «Україна проти РФ», яким встановив численні адміністративні практики порушення прав людини в окупованому Криму майже за всіма можливими статтями Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Микита Петровець, юрист Regional Center for Human Rights, що входить до Коаліції “Україна. П’ята ранку” проаналізував усі 346 сторінок рішення ЄСПЛ, щоб звернути увагу на основні правові моменти та їх наслідки для подальшої практики Суду, зокрема в контексті збройного конфлікту РФ проти України. Про це він детально розповів у матеріалі для Just Talk.
За словами юриста, остаточне рішення ЄСПЛ — знакова перемога України, що має стати підручним матеріалом для дипломатів та обов’язковою частиною освітніх матеріалів в Україні та за кордоном.
Для встановлення адміністративних практик порушень прав людини ЄСПЛ використовував як доказову базу 6 звітів, підготовлених за участі РЦПЛ. Ці звіти стосувалися протиправної депортації в’язнів на територію РФ, переслідування кримських мусульман, журналістів, Православної церкви України, видворення українців з Криму, нав’язування російських паспортів, а також аналізу подій 26 лютого 2014 року під Верховною Радою АР Крим.
Микита Петровець наголошує, що ЄСПЛ фактично змінив свою попередню практику, адже міжнародне гуманітарне право (МГП) стало невід’ємною частиною рішення.
У тексті рішення наведено низку аргументів на користь того, що Крим — це Україна. Перш за все Суд фактично виходив із того, що між Україною та Росією з 2014 року відбувається міжнародний збройний конфлікт, адже він застосував МГП для розв’язання спору, у тому числі норми, які діють лише у випадку окупації (п. 918). Також у рішенні Суду в справі щодо прийнятності було відзначено, що РФ не надала доказів, які б свідчили про зміну суверенної території України, а Суд має враховувати позицію Генеральної асамблеї ООН, що будь-яких змін у територіальному суверенітеті України над Кримом не відбулося (п. 348).
Судові процеси побудовані на принципах змагальності й диспозитивності, коли сторони мають заявити про свою позицію, обґрунтувати її та долучити відповідні докази. Зазвичай суд обмежений цими аргументами й зобов’язаний відповісти лише на них. Поки Росію не виключили з Ради Європи у 2022 році, вона презентувала свою позицію в справі перед Судом як усно, так і письмово. Однак не посилалася на норми МГП, адже це означало б визнання нею міжнародного збройного конфлікту з 2014 року та факту окупації Криму.
Своєю чергою Суд прямо використовував норми МГП для оцінювання порушення Конвенції з боку РФ.
На щастя, ЄСПЛ зайняв конструктивну й зрозумілу позицію, яка зводиться до наступного:
-
якщо РФ прагнула обґрунтувати правомірність втручання відповідно до норм МГП, то вона мала прямо й беззастережно про це заявити;
-
оскільки Росія цього не зробила, то Суд не уповноважений зіставляти випадки втручання на підставі російського законодавства з підставами втручання відповідно до МГП;
-
саме РФ мала представити Суду свою позицію, а не Суд сформувати її замість держави-відповідачки (пп. 943–944, 984, 991).
Суд застосував наведений підхід також у випадку затримання чинних українських військових в контексті порушення за статтею 5 Конвенції (пп. 984, 986), хоча це згадувалося «серед іншого».
У підсумку ЄСПЛ послідовно відстоював свою позицію, що саме сторони спору мають надавати Суду свої аргументи й докази, а не навпаки. Важливо, щоб цей підхід прийняли за зразок для наслідування й інші міжнародні інституції, щоб змусити Росію дотримуватися норм МГП, а не шукати в них виправдання своїм діям.
07.08.2024
